У Римі відбулася четверта міжнародна конференція Ukraine Recovery Conference (URC-2025), яка за масштабами перевершила всі попередні: майже 5 тисяч учасників — від урядів і міжнародних фінансових гігантів до бізнесу та громадських організацій. На папері це виглядало грандіозно: мобілізація ресурсів для масштабної відбудови України, створення нової фінансової архітектури, яка мала б стати фундаментом економічного майбутнього країни.

Прозвучало чимало оптимістичних анонсів. Єврокомісія заявила про Європейський Флагманський Фонд для відновлення України зі стартовим капіталом у 220 млн євро і планами наростити його до 500 млн. ЄБРР анонсував новий фонд Ukraine FIRST, Світовий банк підписав п’ятирічну програму PREPARE Ukraine. Але за всім цим блиском часто ховається стара знайома реальність: більшість цих грошей — не додаткові вливання, а фактично перерозподіл уже існуючих програм на кшталт Ukraine Facility.

«Ті ж гучні 2,38 млрд євро від Єврокомісії — це здебільшого кредитні гарантії, а не живі інвестиції чи гранти. Це виглядає значно скромніше на фоні заявлених Зеленським 10 млрд євро й понад 200 нових угод», — зазначає Альона Лебедєва, власниця української багатопрофільної промислово-інвестиційної групи компаній «Аурум Груп».

Ще більш контрастними є оцінки самих українських чиновників. Юлія Свириденко озвучила 11 млрд євро, тоді як Сергій Марченко сказав лише про 2,4 млрд доларів. «Це дзвінкий сигнал, що єдиної тверезої картини по реальних грошах просто не існує», — каже Лебедєва.

До того ж у Римі звучали не лише слова про лікарні й дороги. Запустили спільний проект BraveTech EU — Україна та ЄС по 50 млн євро у військові технології й мілітарі-інновації. Були гранти для «Укрзалізниці», розширення STEP IN 2 EU для малого бізнесу. Але водночас ціла низка критичних тем — як-от інтеграція внутрішньо переміщених чи масова підготовка кваліфікованих кадрів для відновлення — залишилися у статусі красивих, але другорядних тем.

Лебедєва не приховує скепсису: за дипломатичним пафосом і презентаційними слайдами сьогодні часто стоїть головне питання, на яке бояться відповісти прямо. «Нам потрібна не ширма зі стратегій, а масована військова й фінансова підтримка, щоб ми в першу чергу виграли війну. Бо всі ці фрази на кшталт «ми поруч стільки, скільки треба» чи «ми зупинимо ракети» занадто часто звучать як політичні мантри без конкретних бюджетів, строків і механізмів», — наголошує вона.

Саме тому, за її словами, зараз критично важливо, аби і наше громадянське суспільство, і міжнародні партнери не просто обмінювалися дипломатичними реверансами, а створювали реальні важелі тиску для впровадження рішучих реформ. «Україні потрібні не фасадні реформи для слайдів перед донорами, а міцна власна база безпеки й економіки. Щоб ми жили за своїми правилами, а не під копірку кредитних протоколів», — впевнена Лебедєва.

Інакше весь цей красивий дискурс про «відбудову» ризикує перетворитися на театральну декорацію, за якою ховатимуться стара корупція, залежність від чужих рішень і хронічна економічна ламкість. А без жорсткої конкуренції, сильних інститутів та чесних правил гри для бізнесу не буде справжнього стійкого розвитку — такого, що стоїть не на грантах і кредитах, а на власних потужностях країни.