Вперше від початку дії закону про публічні закупівлі з вимогою локалізації Міністерство економіки України застосувало передбачений механізм розширення переліку товарів, на які поширюється ця вимога. Ініціатива стала відповіддю на запити бізнесу – українські виробники подали заявки на 25 нових видів продукції. Йдеться, зокрема, про ліфти, трактори, спецодяг, освітлювальні прилади, кабельну продукцію, труби великого діаметра та інше обладнання, яке здебільшого вже виробляється в Україні, але досі не підпадало під локалізаційні вимоги.
Профільний комітет Верховної Ради вже підтримав цей крок, що відкриває шлях до ухвалення відповідної постанови Кабінетом Міністрів. Наразі локалізація охоплює 103 товарні позиції з чотирьох секторів машинобудування – залізничного, муніципального транспорту, комунальної техніки та енергетичного обладнання. За законом, рівень української складової має зрости з 10% до 40% упродовж десяти років. У 2025 році мінімальний поріг становить 25%.
Власниця багатопрофільної промислово-інвестиційної групи «Аурум Груп» Альона Лебедєва вважає, що запит бізнесу на розширення переліку товарів – це добрий сигнал, але він має супроводжуватися посиленням контролю:
«Ми бачимо, що бізнес не лише підтримує політику локалізації – він хоче активніше бути її частиною. Це підтвердження затребуваності цього інструменту. Але сам перелік – не гарантія змін. Якщо держава не забезпечить виконання норм, якщо не буде дійсно відчутних покарань за порушення локалізація залишиться красивою ідеєю без реального впливу», – каже Лебедєва.
Попри чіткі вимоги закону, ситуація із публічними закупівлями виглядає суперечливо. За оцінками експертів, у 2023 році Україна витратила на публічні закупівлі понад 1 трильйон гривень. Із цієї суми близько 40% пішло на закупівлю імпортної продукції – навіть у тих випадках, коли на ринку були наявні українські аналоги.
«Коли держава витрачає мільярди гривень на імпорт, це не просто втрата податків. Це втрачені ланцюги виробництва, робочі місця, інвестиції, які могли би залишитися в Україні. Локалізація – це не лише про закупівлі. Це про формування економічного суверенітету в довгостроковій перспективі», – переконана Лебедєва.
«Зменшення населення внаслідок війни є одним з головних викликів для повоєнного відновлення країни та економічного зростання. А імпорт продукції, яку можуть якісно виробляти в Україні – це експорт робочих місць. Немає підстав очікувати повернення українців, якщо замість завантаження національної промисловості замовлення йдуть іноземним виробникам» – вважає Лебедєва.
Додаткову загрозу становить практика формального дотримання закону. За словами представників промисловості, в Україні досі існують численні схеми обходу локалізації – заниження калькуляцій, штучне внесення імпортних товарів до реєстру локалізованих, маскування постачань під надання послуг тощо.
«Іноді імпорт маскується настільки “юридично чисто”, що формально порушення немає, але суть закону – знівельована. Особливо боляче бачити, як цим користуються великі державні підприємства. Саме вони мали б демонструвати приклад дотримання вимог, а не шукати шпарини», – наголошує вона.
Важливе питання – ефективність публічних закупівель. Для великих державних компаній доцільно впровадження системи ключових показників ефективності (КРІ) при публічних закупівлях. А саме – запровадження обов’язкового аналізу та оцінки результатів закупівельної діяльності замовників на основі КРІ. Якщо результати закупівельної діяльності не відповідають встановленим КРІ, треба зобов’язувати переглянути підходи організації закупівельної діяльності. Затверджувати такі КРІ мають вищі органи влади, до сфери управління яких входять відповідні великі державні компанії.
Окремо Альона Лебедєва звертає увагу на тендерні умови, які створюють штучні бар’єри для українських виробників. У документації нерідко з’являються вимоги, під які не підходить жоден український товар. Як наслідок, тендер виграє іноземна компанія – а держава знову опиняється в ролі «донора» зовнішньої економіки.
«Що це означає на практиці? Що замість стимулювання внутрішнього виробництва ми фінансуємо зайнятість у третіх країнах. Якщо ми хочемо, щоб Україна не лише вижила, а й стала сильною – локалізація має працювати як система, а не як виняток», – пояснює Лебедєва.
Втім, за її словами, якщо правильно реалізувати політику локалізації, вона може стати рушієм економічної трансформації – стимулювати глибшу переробку, дати поштовх для експорту продукції з високою доданою вартістю, відкрити перспективи для повернення трудових мігрантів.
«Нам потрібен повний набір рішень – прозорі правила, посилення повноваженнь органів контролю за дотриманням законодавства про локалізацію, справжня відповідальність за порушення, доступні кредити для виробників, а також пряма підтримка підприємств із високим рівнем локалізації. Особливо – у сферах енергетики та машинобудування, де формуються ключові виробничі компетенції», – резюмує Альона Лебедєва.