Роками український експорт здебільшого складався із сировини. Україна продавала зерно, руду, ліс – усе, що інші країни потім переробляли і продавали значно дорожче.

«Це була модель виживання, а не розвитку. Україна залишалася сировинним придатком, і ми самі з цим мирились. Це давало певну валютну виручку, але не створювало доданої вартості всередині країни. Не формувало ані стабільної економіки, ані технологічного прориву. Перейти від експорто-сировинної моделі економіки до технологічної – завдання №1», – вважає Альона Лебедєва, власниця української багатопрофільної промислово-інвестиційної групи компаній «Аурум Груп».

З початком повномасштабної війни слабкі сторони такої моделі стали особливо очевидними: логістичні ланцюги зруйновано, вартість доставки – колосальна, конкуренція за зовнішні ринки – ще жорсткіша. І на цьому тлі уряд оголосив зміну курсу – Україна має перейти до виробництва товарів із високою доданою вартістю.

«Це стратегічно правильне рішення. Якщо ми хочемо бути конкурентними на глобальному ринку, Україні потрібно не лише видобувати ресурси, а й виробляти складні товари – ті, що мають глибоку переробку, ті, що залишають ланцюжки вартості в середині держави, а не за її межами», – пояснює Лебедєва.

Проактивна державна економічна політика потрібна як повітря. Це єдина можливість надати імпульсу розвитку української економіки. Україні потрібна політика, яка дозволить розкритися потенційно сильним галузям індустрії.

До 2030 року планується збільшити експорт з 51 до 77 млрд доларів, підняти його частку у ВВП з 25% до 33%, а частку сировини в експорті знизити з нинішніх 74% до 59%. Передбачено гранти на розвиток переробки, стимулювання виробництва на деокупованих територіях, розвиток машинобудування та AgroTech.

«Підтримка є, і це добре. Але якщо ми хочемо системних змін, то точкових грантів недостатньо. Україні потрібно вирішити базові речі: забезпечити стабільне енергопостачання, дати доступ до довгих дешевих кредитів, створити зрозумілу і прогнозовану податкову систему. Без передбачуваності бізнес не працює. Жоден інвестор не заходить туди, де правила гри змінюються кожні пів року», – наголошує Альона Лебедєва.

Не менш важливий аспект – інституційна спроможність держави.

«Виробництво з доданою вартістю не з’являється просто так. Воно базується на довгострокових інвестиціях. А інвестиції йдуть лише туди, де є довіра. Якщо в країні не працює судова система, рейдерство залишається неподоланим, а захист права власності існує лише на папері – масштабних проєктів не буде. Бізнес не ризикує там, де немає правил гри або їх ніхто не дотримується», – переконана Лебедєва.

Загалом, стратегія держави виглядає правильною. Але…

«Економіку не змінити деклараціями. Тут потрібна системність і професійність. Україна має не лише проголосити курс на додану вартість, а й створити всі умови, щоб це стало реальністю: від судів до інфраструктури. І головне – дати бізнесу тишу й довіру. Бо економіка любить стабільність, а не гасла», – підсумовує Альона Лебедєва.

Залежність від експорту сировини та напівфабрикатів утримує країну на невисокому рівні економічного розвитку, не дає перспектив для вдалого вписування в міжнародний поділ праці. Україна не зможе процвітати, експлуатуючи свої природні ресурси, будь-то наш унікальний чорнозем чи поклади залізорудної сировини. Необхідно максимально інтенсивно зайнятися здійсненням структурного переходу від економіки з сировинним ухилом до сучасної індустріальної та інформаційної економіки.