Підписання рамкової торговельної угоди між США та ЄС — серйозний сигнал про системні зміни, що охоплюють всю світову економіку й торгівлю. Ми бачимо, як прямо на наших очах змінюється архітектура глобальної торгівлі. Світовий ринок уже не працює за правилами, які формувалися десятиліттями в межах СОТ. Натомість на перший план виходять нові — часто політично та безпеково вмотивовані — принципи, що базуються на двосторонніх домовленостях й альянсах, побудованих на геополітичній близькості.
У цій новій парадигмі безпека, стратегічна сумісність і політична довіра часто переважають над суто економічними аргументами. Для країни з відкритою економікою, як Україна, яка дуже сильно залежить від експорту та імпорту (наприклад, минулого року оборот зовнішньої торгівлі дорівнював 60% ВВП), це не просто черговий виклик, не випробування на здатність адаптуватися – це питання принаймні економічного виживання. Той, хто вчасно зреагує на нові сигнали, отримає конкурентну перевагу. Бути пасивним спостерігачем у момент геоекономічного зламу — означає втратити не лише експортні ринки, а й перспективу національного зростання загалом.
Від відносної стабільності — до геоекономічної фрагментації
Якщо озирнутися назад на останні півстоліття, можна побачити, як маятник глобальної торгівлі розгойдувався між відкритістю й фрагментацією. З 1975 року до початку 1990-х міжнародна економіка функціонувала у помірно фрагментованому, але відносно стабільному середовищі – через доволі стабільне міжнародне політичне становище. Після розпаду СРСР та блоку його сателітів і ринкових реформ у Східній Європі та Азії глобалізація стрімко прискорилася. Вільний обіг капіталів, товарів і технологій став символом епохи й підживлював світову торгівлю.
Але після фінансової кризи 2008 року світ дедалі більше схиляється до фрагментації в міжнародних економічних стосунках. Особливо виразно тренд проявився починаючи з 2017 року, коли почалась торговельна війна між США та Китаєм. Її кульмінацією стало взаємне підвищення імпортних мит. Попри формальне припинення конфлікту, жоден із системних ризиків не був усунутий — натомість утворилася довготривала напруга. Торгово-економічний конфлікт перейшов у відкладену фазу.
Наступним ударом став COVID-19. Пандемія продемонструвала вразливість глобальних ланцюгів постачання товарів, комплектувальних, сировини — локдауни, зупинки виробництва, порушення логістики миттєво вплинули на всі економіки світу. Коротке постковідне пожвавлення у 2021–2022 роках не змогло докорінно переломити ситуацію. Тим більше, що з початку 2022 року світ знову опинився в режимі нової геополітичної турбулентності: широка санкційна політика щодо Росії, черговий виток напруги між США та Китаєм, охолодження відносин навіть між союзниками, зокрема між США та ЄС — усе це підсилило фрагментацію й ще сильніше підсилило її політичну та безпекову складову.
Міркуйте самі: якщо Китай заявляє, що може обмежити або взагалі припинити постачання критичних матеріалів та рідкісноземельних металів до США, то це призведе до критичних проблем в американських ВПК, аерокосмічній та машинобудівній галузях, а також до інфляції. То чи можуть Штати не враховувати це при побудові власної торговельної політики? Чи можуть вони не переорієнтовуватися на партнерів, які мають схожі з США політичні інтереси? Питання, звісно, риторичні.
Світ дедалі чіткіше ділиться на блоки — з власними економічними зонами, системами стандартів, цілями та навіть цінностями. Торгівля між цими блоками стримується, тоді як усередині — навпаки, активізується. Це вже не просто регіоналізація, це — геополітична переорієнтація глобального економічного ландшафту.
Цифри, які не обманюють: деглобалізація у дії
Якщо зрушення в системі можна при бажанні суперечливо інтерпретувати, то статистика не залишає простору для ілюзій. У 2008 році обсяг світової торгівлі становив $16,1 трлн. У 2022 — $22,3 трлн. На перший погляд — вражаюче зростання: на 38%. Але якщо врахувати накопичену інфляцію долара за цей період — а це 36% — виявиться, що реальне зростання ледве помітне.
Ситуація стає ще більш показовою, якщо подивитися на темпи зростання. У 2000–2008 роках (за 9 років) обсяг світової торгівлі збільшився в 2,5 раза, а в 2009–2022 (за 14 років) — лише в 1,38 раза. Якщо в 2000–2008 роках середній річний темп зростання світової торгівлі становив 16,7%, то в 2009–2022 роках — лише 2,7%. Зниження темпів зростання світової торгівлі в 6,2 раза!
Показовий і інший індикатор — частка експорту у світовому ВВП. У 2008 році вона становила 25%, у 2022 — 21%. Це зниження на 4 процентні пункти або на 16% у відносному вимірі. І все це відбувалося на тлі демографічного зростання: за той же період населення планети збільшилось більш ніж на мільярд осіб, що мало б, за логікою, стимулювати як виробництво, так і споживання, і, як наслідок, глобальну торгівлю. Тобто, навіть зростання населення світу на одну сьому практично не допомогло зростанню світової торгівлі. Ба більше, схоже, саме лише цей фактор і дав можливість хоча б якомусь зростанню світової торгівлі.
Всі ці дані — червоний сигнал. Схоже, усталена в багато останніх десятиліть система світової торгівлі вже вичерпала себе. Вона більше не дає того зростання, яке колись було нормою. І, схоже, повернення до «золотого віку» глобалізації вже не буде.
Втрата багатосторонності: нова архітектура на основі двосторонніх альянсів
На цьому тлі зростає популярність двосторонніх угод. США вже мають домовленості з Великобританією, Японією, ЄС і рядом інших країн.
Традиційні механізми СОТ, зокрема система загального тарифного регулювання, втрачають ефективність. Тепер країни діють інакше: не лише обмежують імпорт митами чи квотами, а ще й ставлять технічні або екологічні стандарти, яких продукції конкурентів складно досягти. Це вже відчуває на собі й Україна у відносинах з ЄС. Саме тому гармонізація стандартів, розвиток технічного регулювання — питання не лише євроінтеграції, а й економічного виживання. І, звісно, підвищення якості української продукції.
Що має зробити Україна? Час не на нашому боці
Світ входить у фазу, де лібералізація торгівлі відбуватиметься не через універсальні домовленості, а через регіональні й двосторонні угоди. Це дає гнучкість, але вимагає високого рівня переговорної компетентності, швидкості ухвалення рішень і системного підходу. А також якісної трансформації економіки у бік значного підвищення технологічного рівня.
Ймовірно, глобальна торгівля зростатиме всередині двох блоків — назвемо їх умовно «США+» та «Китай+». Тоді як між ними — навпаки — стримуватиметься. У такому світі Україні вкрай важливо вже зараз підсилювати економічні альянси з надійними партнерами. Очевидний напрям — ЄС. Але також варто активізувати співпрацю з Японією, Канадою, Норвегією, і з тими, з ким можна формувати справді глибокі, стратегічні двосторонні домовленості.
І найголовніше — не варто чекати, що все повернеться «як було». Система СОТ скоро може стати історією. Новий світ торгівлі — це індивідуальні домовленості, стандарти, гнучкі альянси та геополітичні розрахунки. Значить, ми маємо не просто адаптуватися — ми маємо грати на випередження.
На сам кінець — про те, як українській економіці стати настільки конкурентоспроможною, щоб інші країни бажали з нами укладати торгові угоди. Економічних теорій процвітання багато — так влаштована економічна наука. Але в економічній історії більше ясності щодо головного чинника успіху переходу країни, що розвивається, до розвиненого стану. Ім’я цього чинника — «національний промисловий протекціонізм». Якщо в Україні масово будуть виробляти конкурентоспроможну технологічну продукцію, вона буде бажаною й в інших країнах. Що само по собі полегшить її доступ на світові ринки.
Автор: Альона Лебедєва, власниця української багатопрофільної промислово-інвестиційної групи компаній «Аурум Груп»